ІСТОРИЧНА ДОВІДКА СМТ ДОВБИШ БАРАНІВСЬКОГО РАЙОНУ ЖИТОМИРСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Довбиш – селище міського типу. Центр Довбиської селищної ради (центральний населений пункт громади), до складу якої входять село Наталія і населені пункти Лісова Поляна (колишня Іванівка), Осично, Адамівка, Любарська Гута (Любгута). З 1926 по 1946 р.р. смт. носило назву Мархлевськ. А в переліку населених пунктів Курненського церковного приходу Новоград Волинського повіту Волинської губернії за 1888 рік згадується Довбишів Ставок. В “ Енциклопедії народознавства “ під редакцією В.Кубійовича зустрічаємо назву Довбиші.
Селище знаходиться в південній частині Українського Полісся (південно – західна територія Житомирщини) на вододілі рік Случ і Тетерів недалеко від витоків малих річок Тні і Немилянки – правих притоків Случа.
До найближчих залізничних станцій Південно – Західної залізниці Курне (колія Житомир – Новоград-Волинський) сімнадцять км. (автошлях) і 10 км. (ґрунтовка), Разіно (колія Бердичів – Шепетівка) 37 км. (автошлях); до райцентру (Баранівка) 37 км, до обласного центру (Житомир) 65 км.
Територія селища 661 га.
Від автостанції Довбиша курсують автобуси до Житомира, Новограда – Волинського і Бердичева, до райцентрів Баранівка, Романів (кол. Дзержинськ), Чуднів, Житомирської і Полонне Хмельницької областей.
В даний час в смт. проживає 4571 чоловік, налічується 1465 дворів. Основні національні групи населення – поляки (50,6%) і українці (49,2 %), є росіяни, білоруси, азербайджанці (0,2 %).
На околицях селища в різний час знаходили знаряддя праці кам’яного віку, починаючи з епохи палеоліту й мезоліту, що свідчить про заселення цієї території в глибокій давнині. Між Довбишем і Адамівкою виявлено поселення доби бронзи (11 тисячоліття до н.е.)
Точного походження назви селища не встановлено. Існує декілька легенд. Одна з них стверджує, що був юродивий Довбиш, який вів самотнє життя в лісі біля тартака над ставком, ходив у лахмітті, що нагадувало козацький одяг, мав літаври. Юродивим став він після того, як його батьків закатував поміщик за те, що вони втікали на Запоріжжя до козаків, не стерпівши тяжких умов життя. Коли він помер, місце його поховання стало називатись урочищем Довбиш, а ставок - Довбишів. Згодом ця назва поширилась на лісовий хутір, що тут виник. Власне « довбиш « (від слова « довбити « тобто бити в барабани) – барабанщик, літаврщик у війську Запорізької Січі.
У часи визвольної боротьби українського народу тут табором стояли війська гетьмана Богдана Хмельницького.
По цих землях в другій половині ХУ111 століття хвилею народного гніву прокотилась відома в історії Коліївщина - повстання українських селян проти польсько- поміщицько – релігійного і національного гніту.
Багато труднощів місцевим жителям принесла перша світова війна, оскільки ця територія стала прифронтовою зоною. Після відомих подій 1917 р. Радянська влада в селищі встановилась 22 січня 1918 року.
Під час громадянської війни тут діяли частини Української Директорії і Української Галицької Армії, територія окуповувалась німецько-австрійськими і польськими військами. Переслідуючи розгромлені війська Польщі (1920 р.), цією місцевістю рухалась Перша Кінна армія С.М. Будьонного.
За царської Росії Довбиш підпорядковувався волості Курне Новоград – Волинського повіту Волинської губернії, а з 1917 по 1925 рр.- Пулинському (Червоноармійському) району Волинської губернії.
У другій половині 1925 року формується національний польський район (" наша польська республіка Рад "), центром якого стає Довбиш, перейменований у 1926 році на Мархлевськ (Ю. Мархлевський – відомий діяч польського і міжнародного робітничого руху лівої орієнтації) аж до 1935 року, коли район ліквідували.
Протягом 1939 – 1941 років Довбиш (Мархлевськ) – центр Щорського району, у 1944-1957 рр. Довбиського.
Коли в 1925 році ліквідували губернії, Довбиш опинився у складі Житомирської округи, а з 1932 року – у складі Новоград – Волинської округи Київської області. З кінця 1935 року селище відноситься до Баранівського району Київської області, а з 1938 року – Житомирської.
Хутір Довбишів Ставок у кінці ХУ111 ст. переріс у село з кількома хуторами і фарфоровим заводом у центрі, у кінці двадцятих років минулого століття став селищем міського типу - райцентром.
Під час Великої Вітчизняної війни німецько-фашистські війська після бою окупували селище 10 липня 1941 року. Оточуюча його лісиста територія стала в 1943 році партизанським краєм. Ворог тут не мав спокою ні вдень, ні вночі. У селищі діяла підпільна комсомольсько-молодіжна группа. Шостого листопада 1943 року партизанський загін з’єднання ім. М.Щорса (командир з’єднання С.Малікова) у нерівному бою розгромив біля села Адамівка крупний загін карателів з Довбиша (німецькі жандарми і місцеві поліції). Цієї ж ночі партизани рушили на райцентр і, не зустрівши опору (перелякана окупаційна влада втекла), зайняли його і утримували разом з територією визволеного району 54 дні (« Мархлевська партизанська республіка «) Першого січня 1944 року Довбиш (бувший Мархлевськ) було передано командуванню 351 стрілецької дивізії, що діяла в складі Першого Українського фронту.
У бойових сутичках з ворогом на території селищної ради загинуло 35 радянських бійців і партизанів. 286 жителів селища боронили рідний край від ворога, з них 29 загинуло, а 191 нагороджений бойовими орденами і медалями.
28 листопада 1957 року Довбиський район ліквідовується, а селище підпорядковується Баранівському, 30 грудня 1962 року – Новоград – Волинській міськраді, 4 січня 1965 р. – Дзержинському району, а 8 грудня 1966 року – Баранівському.
Твердження,що Мархлевськ у 1935 році перейменовувався у Довбиш, а в 1939 – у Щорс, не має підстав.
У 1932-1933 рр. у Довбиші від голоду померло чимало людей. Точної кількості жертв не встановлено. Польське населення селища і бувшого польського національного Мархлевського району стало « першим депортованим народом « в Радянському Союзі, його в 1935 – 1936 роках виселили у східні області УСРР і північні області Казахстану. Жителі селища стали також жертвами масових репресій 1937 – 1938 років. У 1944 і в наступні роки з селища і підпорядкованих йому сіл багато поляків виїхало у Польщу – сім’ї або родичі тих хто служив у Війську Польському.
Ґрунти тут дерновосупідзолисті, глиняно – піщані, малородючі. Є промислові поклади каоліну, польовий шпат, кварцовий пісок, пегматити, гончарні та будівельні глини. Корисні копалини розробляються. Навколо селища ростуть великі масиви хвойних, листяних і мішаних лісів, у яких багато ягід, грибів, лікарських рослин і ділової деревини; господарюють у них два лісництва: Довбиське і Червоноармійське.
У селищі діє фарфоровий завод (нині ТОВ « Корал Довбиський фарфоровий завод «) заснований 1823 році, продукція його (чайні сервізи, чашки з блюдцями, кобальтовий посуд), в якій оригінально поєднано традиційні форми старовинного українського посуду з сучасним розписом та розписом в стилі українського національного мистецтва, експортувалась у багато країн світу (сервізи « Мрія «, «Калина «, чашки « Яблуневий цвіт « та ін.), Була представлена на міжнародних виставках у Нью-Йорку, Монреалі, Коломбо. Завод у 1973 році нагороджений орденом Трудового Червонного Прапору за значні успіхи в роботі і в зв’язку з його п’ятдесятиріччям.
Є хлібозавод (нині хлібозавод № 5 ВАТ « Житомирхліб «), хлібобулочні вироби якого, особливо здоба,- призери республіканських і міжнародних ярмарків, торгів. Діють також ВАТ « Довбишавтотранс « (перевезення пасажирів і вантажів).
У свій час діяли склогути в Адамівці, Любгуті і Осичному.
Досить відомим був художній колектив селища – Народний ансамбль пісні і танцю фарфорового заводу. Працювало у селищі сільське професійно-технічне училище № 31.
За останнє двадцятиріччя споруджені і діють римо-католицький костел - санктуарій Божої Матері Фатимської, православна церква Московського патріархату, молитовний дім Довбиської общини євангельських християн-баптистів.
У різні роки встановлено два обеліски на честь загиблих односельців на фронтах минулої війни і закатованих у селищі гітлерівцями та їх прислужниками мирних громадян та два пам’ятники на могилах воїнів – переможців.
Дитячі і підліткові роки в Лісовій Поляні, де вчителювала його мати, провів Юрій Іванович Єхануров – відомий державний діяч незалежної України, кандидат економічних наук. Тут працював знаний у всій Україні композитор Анатолій Пашкевич, навчався у школі відомий балетмейстер Народний артист УРСР Рафаїл Маліновський, у селищі живуть заслужені працівники УРСР Козловський О.Л. і Бовсунівський М.Я. – (культура), Зінчик С.Т. (легка промисловість), Рудик Н.В. (медицина) Рябчук І.В.(сільське господарство).
